“ВІН СВІТ ТВОРИВ РІЗЦЕМ І ПЕНЗЛЕМ” (про Івана-Валентина ЗАДОРОЖНОГО) – Микола Таборит

Художників такої сили і яскравості таланту наша земля народжує не часто. Але запитайте в пересічного українця, ба, його земляків із Київщини: хто такий Іван-Валентин Задорожний? На превеликий наш сором, про цього митця, земляка Ліни Костенко, мало хто чув, а тим більше знає. Хоча в країнах, де виховання національної свідомості й людської гідності поставлено на рівень державної політики, життя, як і твори таких особистостей, стають гордістю народу.

І слава Богу, що в часи цинічного прагматизму й усепоглинаючого крамарства наші душі не здрібніли вкрай. Великою мірою, завдяки і його творінням.

Він народився у мальовничих місцях, наскрізь просякнутих Трипільською культурою, сивими згадками про велич Київської Русі й густо зрошених людською кров’ю — там, де сотні років тому проходив Подніпровський оборонний вал. В обороні свого роду-племені, рідного слова й материної пісні чимало славних пращурів поклали голови на цих високих кручах. Тепер і його прах, як прах Великого Кобзаря у Каневі, покоїться у рідній прабатьківській землі – у Ржищеві.

Свій страдний шлях почав 1921-го, в селянській родині. Під час Голодомору батько, помираючи, у відчаї й надії порятувати Івана, відправляє його зі знайомим за сімдесят кілометрів – у Київ: у місті була надія вижити. Відтоді він залишається сам на сам із власною долею.

Понад усе любив читати й малювати. Асфальт заміняв йому полотно, а замість фарб була крейда. Якось, захоплено малюючи при світлі нічних ліхтарів, не помітив, що за ним хтось спостерігає. То був Гніздовський, начальник, який опікувався дитячими будинками. Якийсь час Іван жив у нього. Там і отримав друге ім’я – Валентин, бо, бачте, дружині його благодійника не сподобалося просте селянське – Іван. Ідилія прийомної родини тривала недовго, і незабаром він знову опиняється на вулиці. Перебиваючись випадковими роботами (топить грубки в школі й навіть працює ретушером у газеті “Вісті”!), по змозі вчиться. Світ не без добрих людей – талановитого юнака запримітили і взяли до Республіканської художньої школи ім.Т.Г.Шевченка.

А потім буде війна – від дзвінка до дзвінка – з усіма її жахіттями й несправедливістю: розвідрота морської піхоти, два поранення в боях під Ростовом і Новоросійськом і… Кемьлаг. Але олівці й фарби не полишав упродовж усієї війни і навіть у концтаборі.

Після 1945-го повертається в Київ, закінчує Київський художній інститут, аспірантуру. Про його світогляд уже тоді свідчить дисертаційна робота – “Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша” (1954). Картина виконана в реалістичному стилі, але вражає рельєфно виписаними характерами й трагізмом персонажів.

Свіжий подих 1960-х років – шістдесятництво – не оминув і Задорожного. Картина “Мої земляки” (1964) стає вододілом між двома етапами його творчості. На панорамному полотні – земляки з села Щучинка, побіля Ржищева: безногий, на милиці, ветеран; молодий коваль; молода мати з немовлям на руках; дівча з голубом на руках; старенька бабуся, з глибоким смутком в очах і поставі; ще кілька постатей жінок і чоловіків, а збоку й сам художник із мольбертом і картиною під пахвою. І вся ця композиційна група здебільшого в білих (як святі!) з голубими тінями шатах на тлі отих жовто-голубих горбів придніпровських. Але вражає передання характерів, що досягається позами, виразами облич і якимись невловимими мазками майстра. Хоча точніше було б сказати – різцем скульптора. Вони немов висічені з мармуру, що додає картині якогось внутрішнього трагізму й водночас незламної сили духу. Це – звуки оптимістичної трагедії, закарбованої пензлем.

Картина, що з’явилася на виставці, зчинила галас і вразила багатьох – насамперед “братів”-художників. Вони побачили в ній отой гнаний і нищений віками дух національної і людської гідності простого українського селянина. Не забарилися й чиновники від культури: тодішній міністр Бабійчук розцінив її як “рецидиви бойчукізму” і порадив “писати як усі”. Однак ні звинувачення в націоналізмі, ні “проработки” у начальства успіху не мали – автор стояв на своєму. Свідчення тому наступні картини “Садкам цвісти”, “Бабуся Ніла”…

Це був початок переосмислення й перегляду своїх творчих концепцій, добору виражальних засобів. Станковий живопис стає затісним для втілення його творчих задумів. 1966 року він переходить із живописної у секцію монументального мистецтва. І в співавторстві з Ф.Глущуком і В.Перевальським починає роботу над вітражем “Т.Г.Шевченко і народ” у Київському держуніверситеті. Потім будуть вітражі “Наша пісня — наша слава”, “Космос”, київського фунікулера, а в селі Калита, — стели “Паросток”, “Квіти пам’яті”, “Ластівчане гніздо”, “Зимова казка” тощо.

Окрема сторінка творчості Івана-Валентина – повернення до сивої дохристиянської давнини нашого народу. Для збереження і відтворення скульптурно-декоративних традицій він обирає різьбу по дереву. Під його різцем народжуються давньоруські боги – Сварог, Стрибог, Дажьбог, Ярило, Купайло, Лада, Світовид. А легендарні засновники Києва – Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь – оживають у гобелені.

До речі, зразки різьблення по дереву ще донедавна можна було побачити в залі “Братина” в готелі “Либідь”. Усе там, від стільців і до світильників, створювало єдиний мистецько-культурний ансамбль в оригінальній, осучасненій інтерпретації. Кажу в минулому часі, бо тепер уже його там не побачити: нові господарі, яким ні до чого українське високе мистецтво, викинули безцінні роботи майстра. Небайдужі кияни повідомили про варварство, і родина художника змогла дещо врятувати.

Ознайомитись із тематично густим, ємним, переосмисленим художником народним монументальним різьбленням можна ще в мотелі-кемпінгу “Пролісок”. Тема – скіфське минуле нашого етносу. І в картинах, і в різьбленні за зовнішньою простотою він вдається до асоціативного, збірного образу. І в кожному відчувається глибинне проникнення у фольклор. Таким, наприклад, є панно “Мати-Скіфія”. У центрі – Велика Мати з дитям, за плечима крила як руки Оранти, німбом слугує їй себепоглинаюча змія – символ мудрості. А довкруж центральної фігури – тваринний орнамент. І фактура червоного дерева, і простота ліній, і прочитувана алегоричність оживляють прадавнє наше минуле.

За життя Задорожний встиг створити й низку талановитих парсун історичних постатей: Аттіли, Аліпія, Ярослава Мудрого, Максима Березовського, Юрія Кондратюка тощо. У задумах були Ліна Костенко й Тарас Шевченко, Гальшка Гулевичівна й ілюстрації до “Кобзаря” і ще багато іншого. Але здійснити й невеликої частки задуманого йому вже не судилося – 1988 року відлетів він у вищі світи. Наскільки грандіозними були задуми Івана-Валентина Задорожного, наскільки глибоко проникав він у пам’ять тисячоліть і психологію рідного народу можна зрозуміти з тої невеликої, з огляду всього його творчого доробку, виставки в галереї ім.Олени Замостян Києво-Могилянської академії. Хоча організатори намагалися представити насамперед монументалістику (в картинах, ескізах, фотокопіях), але численні полотна стали органічним доповненням їхнього задуму. Задуму – показати велику любов художника до Жінки, своїх земляків-українців, до загадкової і величної історії України.

 

Микола Таборит. Він світ творив різцем і пензлем // Газ. Слово Просвіти. – 2011. – 03 листопада.

Джерело: slovoprosvity.org