Іван Макарович ГОНЧАР (27.01.1911 – 18.06.1993) – громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер.
Засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею народного мистецтва, що від 1960-х років став осередком українського національного відродження (з 1993 року – державний Музей І.М.Гончара; з 2011 – Національний Центр народної культури “Музей Івана Гончара”).
● Автобіографія ● Основні дати життя і творчості ● Енциклопедична довідка
АВТОБІОГРАФІЯ
Народився я 1911 року в селi Лип’янка Чигиринського повiту на Київщинi (тепер – Шполянського району на Черкащинi) в сiм’ї селянина-бiдняка, в якiй нас, дiтей, було восьмеро – двi сестри та шiсть братiв.
Справдi босоноге нужденне моє дитинство промайнуло невловимою казкою на лонi чарiвної природи нашого українського лiсостепу в захопленнях та творчостi. Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав. Чи пас гуси на яру або вiвцi в степу, чи сидiв у хатi взимку – я завжди творив. Творив по дитячому, але без цього життя здавалося немислимим.
Iнколи на пасовиську я так захоплювався лiпленням з глини, а то й з болота всього, що мене оточувало: овець, баранцiв, коникiв, людей, хаток чи й цiлого села, що вертався додому без отари. Правда, вiвцi мої самi знали дорогу до двора, але дома мене за це не милували.
Довгими холодними зимовими днями i вечорами, коли рiдко виходив з хати, бо шкарбани були однi на всiх, я поринав в улюблену творчiсть. Всю свою “художню продукцiю” ховав пiд пiл або пiд лавки, облiплював всi стiни на печi своїми вирiзками. Та яка була радiсть, коли приходила весна i не треба було чекати черги на шкарбани! Босонiж, дарма що ще приморозки, облiтаєш всi околицi села, найдеш в яру справжньої глини – i тодi немає меж творчому роздоллю та фантазiї. А новi витвори шикуються на сонечку пiд призьбою поряд з розставленою зимовою “продукцiєю”.
Захоплювався я вечiрнiм спiвом хлопцiв та дiвчат, веснянками та шумками, а взимку без краю любив колядки та щедрiвки i в гуртi з колядниками обходив всi вулицi. Пам’ятаю, як я сумував, коли миналися цi чарiвнi свята. Зате скiльки щастя приносило величне свято Великдень з його народними тралицiями! Не було нiчого кращого менi, як писання писанок, якi виходили в мене чи не найкращi на все село. Ця суцiльна чарiвна казка весняного святкування залишила незабутнiй слiд у серцi назавжди.
Сiльська початкова школа вiдкрила менi новий свiт. Я ще з бiльшим завзяттям захопився творчiстю. Вже в червертому класi своїми малюнками та лiпкою на районнiй дитячiй художнiй виставцi зайняв перше мiсце, оформляв стiнгазети та шкiльнi свята. А вдома всi стiни були облiпленi малюнками.
Правда, iнодi влiтку дiставалося менi вiд батька за це. Бувало, заберусь у садок та й лiплю собi коники та баранцi, i зовсiм забуду, що треба гнати вiвцi в поле. I лише батькiв дубець нагадає мiй обов’язок. А в цей час мої однолiтки, назнавши моє “творче гнiздо”, налiтають, як тi гуни, на нього, нищать все або забирають з собою. А скiльки потiм плачу та жалю за тими витворами!
Коли батько гнiвався за те, що я ввесь час рився, мов крiт, в землi та в глинi, i не раз докоряв менi, що я з лiпки не буду їсти хлiба (пiзнiше вiн дуже жалiв за цi слова), то мама завжди брала мене пiд захист, за що я нiжно її любив.
В 1927 роцi я закiнчив Лип’янську семирiчну трудову школу. Вчителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим.
На той час з Києва приїхав мiй земляк – талановитий музикант, педагог-композитор i збирач народного фольклору Максим Борисович Коросташ. Вiд учителiв довiдався про мене i прийшов до моїх батькiв iз своєю доброю волею допомогти менi поступити в Київську художню школу. Радостi нашi й не було меж. Мов сьогоднi бачу, як мама з сльозами на очах просить Максима Борисовича, щоб вiн мене берiг, а той – людина добра та iдейна – запевняє її, що все буде гаразд, i з охотою везе мене до Києва.
Вiдкрилися новi сторiнки мого життя. Навчання в Київськiй художнiй школi по вулицi Гоголiвськiй в оточеннi своїх землякiв та старої української iнтелiгенцiї (1927-30 рр.). Рiк учителювання в селi Васильковi Шполянського району (1930-31 р.), служба в армiї (1937-38 рр.), самостiйна творча праця скульптора в Київському iсторичному музеї.
У званнi молодшого лейтенанта брав участь у визвольному походi до Захiдної України в 1939 р.
Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни аж до 1946 року служив у вiйськах зв’язку. Пiсля закiнчення вiйни у Празi, а згодом у Вiднi творчо працював до художньої вiйськової виставки.
Пiсля демобiлiзацiї – знову творча робота в Києвi над скульптурними творами, яких маю бiльше пiвтораста.
Останнi десять лiт поряд з творчiстю подорожую по Українi, дослiджую народне мистецтво, замальовую з натури пам’ятники iсторiї i культури, збираю експонати для власного громадського музею народного мистецтва. В ньому вже побувало десятки тисяч вiдвiдувачiв, в тiм числi iз 50 країн свiту.
Працюю над новими скульптурами.
Оце коротко мiй життєпис до сьогоднi.
Iван Макарович ГОНЧАР,
Заслужений дiяч мистецтв УРСР
Джерело: НЦНК “Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.Гончара, КН-13239, недатований машинопис на 2 арк., орієнтовно – кінець 1960-х років.
ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ
| 1911 – | народився 27 сiчня в селi Лип’янка Златопiльського р-ну Кiровоградської обл. (нині Шполянського р-ну Черкаської обл.) у сiм’ї бiдного селянина. |
| 1927 – | закiнчив Лип’янську семирiчку. Вступив до Київської художньо-iндустрiальної профшколи, де навчався живопису, скульптури та рисунка у К.Єлеви та В.Климова. |
| 1927-1928 – | жив на квартирі у свого земляка з села Лип’янка Максима Борисовича Коросташа – відомого музикознавця, фольклориста, члена Етнографічної комісії Академії наук УРСР, репресованого в 1938 році. Його І.М.Гончар називав своїм духовним батьком. У домі М.Б.Коросташа Іван Гончар познайомився з вiдомим вченим – музикознавцем, фольклористом, чоловiком Лесi Українки Климентiєм Квiткою та матiр’ю великої поетеси Оленою Пчiлкою, думки яких про творчiсть утвердили його бажання присвятити себе мистецтву. |
| 1930 – | закiнчив Київську художньо-iндустрiальну профшколу з дипломом скульптора-декоратора. |
| 1930-1931 – | працював викладачем креслення та малювання у школi с.Васильків Шполянського р-ну Київської обл. Вступив до Київського iнституту агрохiмiї та грунтознавства. Самостiйно продовжує роботу над скульптурою і рисунком. |
| 1931-1936 – | навчався в Київському інституті агрохімії та грунтознавства, одночасно працюючи в Київських скульптурно-монументальних майстернях. Одержав одночасно два дипломи – агронома і скульптора. Обрав своїм фахом скульптуру. |
| 1936-1938 – | служив у діючій армії. |
| 1937 – | виставив свою першу самостiйну роботу – скульптуру “Давид Гурамiшвiлi” – на Ювiлейнiй Всеукраїнськiй виставцi “Квiтуча соцiалiстична Україна”. |
| 1939 – | брав участь у “польській кампанії” у складі так званого “визвольного походу” радянської армії в Західну Україну. Того ж року – участь у Республiканській ювiлейній художній виставці, присвяченій 125-рiччю вiд дня народження Т.Г.Шевченка (Київ; “Тарас-водоноша”). |
| 1941-1945 – | під час Великої Вiтчизняної вiйни І.М.Гончар – старший лейтенант, командир взводу зв’язку. Брав участь у штурмi Берлiна. Нагороджений орденом Вiтчизняної Вiйни II ступеня, медалями “За вiдвагу”, “За перемогу над Нiмеччиною” та iн. З травня 1945 року разом з художниками Центральної групи вiйськ протягом п’яти мiсяцiв працював у Вiденськiй Академiї мистецтва, де створив ряд скульптурних робiт для виставки “Бойовi епiзоди Великої Вiтчизняної вiйни у творах художникiв-фронтовикiв”, що вiдбулася у Вiднi того самого року (скульптури “Гранатометник”, “З поля бою”). Збереглося понад двісті акварелей, малюнків, начерків, виконаних І.М.Гончаром під час війни. Згодом ці роботи демонструвалися на виставці “Краса, обпалена війною” (див. 1992-1994 рр.). |
| 1946 – | бере участь у виставці творiв художникiв – учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни (Київ; “Сестра”). |
| 1947 – | бере участь у IХ Українській художній виставці (“З поля бою”, “Портрет Володимира Сосюри”, “Портрет народної артистки СРСР Наталі Ужвiй”, “Портрет Героя Радянського Союзу пiдполковника Метельова”). |
| 1949 – | бере участь у Х Українській художній виставці (Київ; портрети ланкових Н.Корсун, А.Завiрюхи та М.Бiлокур); у Всесоюзній художній виставці, присвяченій 32-рiччю Жовтневої революцiї (Москва; “Портрет Андрія Малишка”, “Портрет Олеся Гончара”). Починає працювати в монументальнiй скульптурi, створив кiнну статую “М.Щорс”. |
| 1950 – | Всесоюзна художня виставка. Експоновану на цiй виставцi мармурову статую “Молодий Тарас Шевченко” придбала Державна Третьяковська галерея у Москві. |
| 1951 – | брав участь у Всесоюзній художній виставці (“Молодий Максим Горький”). |
| 1952 – | на ХI виставці образотворчого мистецтва Української РСР (Київ) експонувалися роботи “Портрет Андрія Малишка”, “Максим Кривоніс”, “Молодий Тарас Шевченко”, “Портрет спортсмена М.Розгона та ін. |
| 1954 – | брав участь у Виставці образотворчого мистецтва Української РСР, присвяченій 300-рiччю возз’єднання України з Росiєю (Київ). Експонувалися: барельєф “Переяславська Рада”, “Молодий Тарас Шевченко”, “Молодий Максим Горький”, “Максим Кривонiс”). Встановлено стелу “Переяславська Рада” пiд Переяславом. |
| 1955 – | брав участь у Всесоюзній художній виставці (Москва; “Леся Українка”). |
| 1956 – | створив пам’ятник М.Горькому в Ялтi. Брав участь у II з’їздi художникiв України. Івана Гончара обрано головою секцiї скульптури Київської органiзацiї Спiлки Художникiв УРСР, членом Художнього фонду СРСР. |
| 1957 – | Ювiлейна художня виставка Української РСР, присвячена 40-рiччю Жовтневої революції (“Чемпiон свiту з гiмнастики Б.Шахлiн”, “Композитор М.В.Лисенко”, “О.Я.Пархоменко”, “Урожай”, “Остап Лисенко”). Всесоюзна художня виставка, присвячена 40-рiччю Жовтневої революції (“Композитор М.В.Лисенко”, “Портрет двiчi Героя Соцiалiстичної Працi I.I.Бридька”). І.М.Гончар почав глибоко й систематично вивчати народне мистецтво; започаткував свою колекцiю зразків народного мистецтва, яка згодом стала відомим громадським музеєм, вогнищем українського національного відродження. З цього ж часу І.М.Гончар починає серйозно працювати в галузi живопису. |
| 1959 – | Республiканська художня виставка, присвячена 40-рiччю ВЛКСМ (“Портрет члена Конгресу молодi Саїда Хабiбi (Iндiя)”, “Комсомолець”). |
| 1960-1989 – | створює живописно-графічні альбоми, у яких представлено українські архітектурні пам’ятки та історичні пейзажі, народне вбрання різних регіонів України, зразки народного мистецтва – вишиття, килимарства, ткацтва, гаптування. |
| 1960 – | декада української лiтератури та мистецтва у Москвi. Бере участь у виставці “Радянська Україна” (“Борис Гмиря”, “Рiдний край”). А 24 листопада Указом Президiї ВР УРСР Іванові Гончару присвоєне звання Заслуженого дiяча мистецтв УРСР. |
| 1961 – | експонував роботи на Республiканській художній виставці (Київ; “Криворiжець”, “Молода доярка”); на Республiканській художній виставці, присвяченій 100-рiччю вiд дня смертi Т.Г.Шевченка (Київ; “Шевченко-художник”, “Iван Гонта”, “Тарас Шевченко з сестрою”). |
| 1964 – | створив пам’ятник-надгробок П.А.Грабовському у Тобольську, де поховано видатного українського поета-революцiонера. Брав участь у Ювiлейній художній виставці, присвяченій 150-рiччю вiд дня народження Т.Г.Шевченка (Київ; “Молодий Тарас Шевченко”). |
| 1965 – | створив пам’ятник Т.Г.Шевченку для села Шешори Iвано-Франкiвської областi. |
| 1966 – | Українська студiя хронiкально-документальних фiльмiв випустила фiльм “Соната про художника”, присвячений життю i творчостi I.М.Гончара. Іван Гончар бере активну участь у створеннi Товариства охорони пам’яток iсторiї та культури. Його було обрано членом Президiї та керiвником секцiї образотворчого мистецтва цього товариства. Розпочав тривалу працю над проектом пам’ятника “Колiївщина” для Уманi. |
| 1967 – | створив пам’ятник народнiй художницi УРСР К.В.Бiлокур для села Богданiвка та пам’ятник українському письменнику С.Руданському для села Хомутець на Вiнниччинi. |
| 1968 – | створив пам’ятник Григорiю Сковородi для Переяслава та пам’ятник Максиму Залiзняку для села Медведiвка на Черкащинi. |
| 1969 – | створив погруддя I.П.Котляревського для Меморiального будинку-музею письменника в Полтавi. |
| 1970-1989 – | інтенсивно працював в царині малої пластики, здійснював етнографiчнi дослiдження на грунтi власної колекцiї. Створив велику серiю живописних пейзажiв на теми iсторiї України, серiї скульптурних портретiв визначних людей України. |
| 1970-1993 – | створив 18-томний історико-етнографічний художній альбом “Україна і Українці”, впорядкований на основі фотоматеріалів поч. ХХ ст., історичних та етнографічних відомостей. |
| 1970 – | створив пам’ятник Т.Г.Шевченку для рiдного села Лип’янка та пам’ятник I.Я.Франку для села Копичинцi Тернопiльської обл. |
| 1971 – | брав участь у Республiканській художній виставці, присвяченій 100-рiччю вiд дня народження Лесi Українки (Київ; “Михайло Драгоманов”). Створив пам’ятник Iвану Гонтi у селi Гонтiвка (кол. Серби) на Вiнниччинi. |
| 1981 – | встановлення меморiальної дошки академiку О.О.Богомольцю на фасадi будинку Iнституту фiзiологiї iм.О.О.Богомольця. |
| 1985 – | брав участь у Республiканській художній виставці “Земля i люди” (Київ; “Льонарка”). |
| 1986-1993 – | І.М.Гончар брав активну участь в суспільно-політичному житті України періоду “другого українського відродження”. |
| 1988 – | 4 лютого відкрилася перша персональна виставка І.М.Гончара у виставковому залі Спілки художників України, м.Київ. |
| 1989 – | Івану Гончару присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка. |
| 1990 – | Івану Гончару присуджено звання Народного художника України. |
| 1992-1994 – | Персональна виставка “Краса, обпалена війною” в Музеї Великої Вітчизняної війни. |
| 1993 – | 18 червня Івана Макаровича Гончара не стало. Похований митець у Києві на Байковому цвинтарі. У вересні 1993 року на основі творчої спадщини І.М.Гончара та його приватної колекції народного мистецтва у Києві було засновано державний Музей І.М.Гончара. |
ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА ДОВІДКА
Наталя Павленко, с.н.с. НЦНК “Музей Івана Гончара”
Гончар Іван Макарович (14 (27).01.1911, с. Лип’янка Чигиринського пов. Черкас. губ., нині Шполян. р-ну Черкас. обл. – 18.06.1993, Київ).
Батько Петра Гончара, дід Андрія Гончара. Скульптор, живописець, графік, етнограф, збирач українського народного мистецтва та предметів побуту.
Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960); Нар. художник України (1991). Член Київської організації Спілки художників України; очолював секцію скульптури (1956); член Художнього фонду СРСР (1956).
Освіта: закін. Київ. худож.-індустр. профшколу за спеціальністю скульптор-декоратор (викл. К.Єлева, В.Климов, 1930); Київський ін-т агрохімії та грунтознавства (1936).
Держ. премія УРСР ім. Т.Шевченка (1991).
Працював у київських скульптурно-монументальних майстернях (1936-1939).
Г. – офіцер-зв’язківець, командир взводу, нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медалями (1941–1945).
Вивчав етнографію і нар. мистецтво, подорожував по Україні; створив приватний музей (з 1957), який у 1993 р. (по смерті Г.) став державним (з 1999 – Український центр народної культури “Музей Івана Гончара”); у своєму музеї популяризував українське народне мистецтво і культуру, за що зазнав переслідувань і був виключений із мистецького життя (1971–1985).
Г. є одним із ініціаторів створення Товариства охорони пам’яток (1966).
Про Г. знято фільм “Соната по художника” (1966, Укркінохроніка, реж. В. Шкурін).
Учасник Всесоюзних і Республіканських художніх виставок з 1949 р.
Персональні: ”Скульптура, живопис, графіка І. Гончара” (Сп. худ. УРСР, Київ, 1987); “Архітектурні пам’ятки України в малюнках Гончара І. М.” (Товариство охорони пам’яток, 1992); “Краса, обпалена війною” (Музей Великої Вітчизняної війни, 1992–1994).
Твори зберігаються: Національний музей Тараса Шевченка (“Тарас-водоноша”, 1938; “Леся Українка” 1957); Львівська галерея мистецтв (“Портрет Олеся Гончара”, 1949); Національний художній музей України (“Портрет В.Сосюри”, 1947; “Максим Горький”, 1951); Державна Третьяковська галерея (Росія, Москва) (“Молодий Тарас Шевченко”, 1949); Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав” (“Григорій Сковорода”, 1956); Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України (“Борис Гмиря”, 1956-1960); Сумський краєзнавчий музей (“Устим Кармелюк”, 1963); Національний музей історії України (стела “Ватажки Коліївщини”, 1967); Полтавський літературно-меморіальний музей І.Котляревського (“Іван Котляревський”, 1969); Дніпропетровський художній музей (“Стояла я і слухала весну…”, 1971).
Пам’ятники: Максиму Горькому (1956, м. Ялта); Катерині Білокур (1967, с. Богданівка Яготин. р-ну Київ. обл.); Івану Ґонті (1971, с. Ґонтівка Могилів-Поділ. р-ну Вінницької обл.); Максимові Залізняку, с. Івківці Чигирин. р-ну Черк. обл.; Григорію Сковороді (1968, м. Переяслав-Хмельницький Київ обл.); Тарасові Шевченку (1964, с. Шешори Косів. р-ну Івано-Фр. обл.); І. Франку (1970, с. Копичинці Гусятин. р-ну Терноп. обл); С. Васильченку (1975, м. Ічня Черніг. обл.); Тарасові Шевченку (1963, м. Яготин Київ. обл.; с. Лип’янка Черк. обл.); барельєф “Переяславська Рада” (1953–1954, Переяславське шосе); Степанові Руданському (1967, с. Хомутинці Вінницької обл.).
Композиції: ”Рідний край” (1961)*; “Тарас Шевченко з сестрою” (1963)*; “Спогади” (1962)*; “Тарас Шевченко-художник” (1961, місцезнах. невідоме); “Ґонта перед стратою” (1965)*; “Вишивальниця” (1968)*; “Хлібороб” (1972)*; “С. Наливайко” (1967)*.
Портрети: Андрія Малишка (1949)*; Платона Майбороди (1957)*; Михайла Старицького (1965)*; Петра Гончара (1966)*; Кирила Стеценка (1966)*; Автопортрет (1968); Ніни Матвієко (1969); Кобзаря Євгена Адамцевича (1971); К. Корольова (1977); Леся Курбаса (1987)*; Тараса Шевченка кін. 1860 р. (1950)*; Івана Франка (1967)*; Богдана Хмельницького (1983).
Дрібна пластика: ”Дід-пасічник” (1965)*; “Стареча дума” (1969)*; “Парубок” (1972)*; “Бандурист”; “Лірник” (обидва поч. 1960-х)*; “Бабуся з Полтавщини” (1976)*; “Мати” (1971)*; “Дівчина у свиті та хустці” (1964)*.
Творчу манеру Гончара характеризує м’яке ліплення з тонким моделюванням, яке збагачує форму світлотінню, створює враження пульсування життя.
Живопис: ”Мукачівський монастир” (1958)*; “Жито квітує” (1958)*; “Весна над Сулою” (1958)*; “Замок у Летичеві” (1958)*; “Веснянки” (1973)*; “Весілля на Черкащині” (1974)*; “Дума про Тараса” (1978)*.
Графіка: три серії малюнків (кожна бл. 70-ти аркушів), об’єднаних у альбоми (“Історичні краєвиди та архітектурні пам’ятки України”*; “Українські типи і народне вбрання”*; “Українське вишиття і ткацтво”*) під загальною назвою “Мальовнича Україна” (1960–1980).
Дві серії рисунків і начерків, зроблених під час перебування на фронті: “Дорогами війни”*; “Солдати мого взводу” (обидві 1942–1945)*.
* – роботи, які зберігаються в НЦНК “Музей Івана Гончара”.
Джерела:
| 1. | Гончар Іван. Альбом. Авт. вступ. статті та упорядник Богданович Г. – К., 1971. |
| 2. | Гончар Іван. Каталог виставки творів. Авт. вступ. статті та упорядник Іванченко Ю. – К., 1987. |
| 3. | Поклад Н. Іван Гончар: “Я ніколи не думав про славу…” // Київ. – 1988. – №5. |
| 4. | Качкан В. Ключі до скарбів // Жовтень. – 1989. – №1; Українські народні типажі в малюнках Івана Гончара. Листівки. Автор і упорядник Підгора В. – Вип. І, ІІ. – К., 1990. |
| 5. | Коцюк В. Дорога пам’яті. – К., 2000. |
| 6. | Онищенко В. Україна пам’ятає свого сина // Образотворче мистецтво. – 2003. – №3. |
| 7. | Бенфугаль Т., Дубиківська Л. Мужній лицар України (до 90-річчя від дня народження І.М.Гончара) // Мистецькі обрії 2001–2002. Альманах. Науково-теоретичні праці та публіцистика. – К., 2003. |
