Слово про Володимира ЮРЧИШИНА – Ігор Дудник, 2015

Про видатного українського художника Володимира Юрчишина [27.07.1935−17.08.2010] написано надзвичайно мало: кілька журнальних публікацій і коротенькі замітки в енциклопедіях. Фактично першим окремим виданням, що присвячене художникові, став каталог (pdf) виставки “Мистецтво книги”, присвяченої 80-річчю з дня його народження, яка відкрилася 27 липня 2015 року в Музеї книги та друкарства. У нашій публікації ми коротко простежимо творчий шлях митця, якого заслужено називають одним із творців українського стилю у графіці.

Народився майбутній художник у 1935 (за іншими даними – у 1934 році) на Надсянні — межі українсько-польської етнічної території, у селі Дахнів. У 1945 році українське населення краю було депортоване до СРСР.

Родині Юрчишиних ще пощастило, вони опинилися у Львові, де майбутній художник закінчив школу й вступив до щойно створеного Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова.

У 1957 році 23-річний Володимир Юрчишин закінчує навчання та переїздить до Києва, де відразу починає працювати у видавничій галузі. У перших роботах кінця 1950—початку 1960-х років помітний потяг до наслідування найкращих зразків української графіки: творів Г. Нарбута, стилю українських стародруків XVI-XVIII ст., народного мистецтва. А вже з середини 1960-их бачимо впізнаваний стиль художника.

У цей період Юрчишин багато працює в техніці лінориту, створюючи в матеріалі як чудово стилізовані сюжетні ілюстрації, так і орнаментальні композиції, і навіть ріже ліноритні шрифти. В композиціях, виконаних до книг цього періоду працює як мереживо чорного та білого, формалізоване у вигляді рисок та крапок, так і фактура самого матеріалу та край різця. Часто не задовольняючись лише чорним та білим, художник використовує й інші кольори, в першу чергу червоно-коричневі та різноманітні відтінки вохр, роблячи це надзвичайно графічно та делікатно.

Про майстерність Юрчишина як колориста свідчить, зокрема, серія робіт “Думи”, виконана у 1970-их роках, у якій крім вишуканості та благородства кольору, присутній глибокий символізм — Володимир Іванович чудово знав козацький епос, і кожна ілюстрація пронизана експресивним змістом. Юрчишин збирався видати “Думи” окремою книгою, але це так і залишилось тільки задумом.

Натомість видання “Українські народні пісні у записах Осипа та Федора Бодянських” було здійснене. У цій книзі, сюжетні ілюстрації виконані в одному стилі з орнаментами, з якими чудово поєднується шрифтове оформлення. Жанрові композиції (так само, як і в циклі “Думи”), насичені глибоким символізмом. Так, наприклад, на одному зі шмуцтитулів, кобзар тримає над головою капелюха так, що той нагадує німб. Цей натяк на мучеництво розстріляних у 1930-х, під час з’їзду, кобзарів, був як на середину 1970-х надзвичайно сміливим.

Щодо бурхливих орнаментів видання — тут наснага походить, напевно, з давніх гравюр та рослинних заставок у стародруках. В орнаментах “Українських народних пісень…” так само бачимо різні стилізовані квіти, папороті, гілки калини і т. ін.

Володимир Юрчишин завжди працював з книгою комплексно, створюючи не окремі композиції до обкладинки чи титулу, а поєднані у гармонійне ціле книжкові макети. Елементи книги (футляр, суперобкладинка, оправа, титул, шмуцтитули і т. д.), що грамотно спроектовані засобами книжкового оформлення (шрифт, орнамент, ілюстрація), завжди майстерно поєднувались у макетах Юрчишина у цільний мистецький об’єкт — книгу. У макетах багатьох видань Володимир Іванович також експериментує з форматом, проектуючи естетично досконалі пропорції книги. Бажання піднести мистецтво українського книжкового дизайну на якісно новий рівень вилилося у створення за активної участі Юрчишина “Редакції експериментального художньо-технічного оформлення та конструювання видань” при видавництві “Дніпро”.

У 1970-х Володимир Юрчишин працює не лише як художник, а займається також і художнім редагуванням та виступає як автор-упорядник ілюстративного ряду кількох видань. У ці ж роки, книги оформлені Володимиром Івановичем починають відзначати на спеціалізованих конкурсах: у 1969, 1971 та 1975 роках на Всесоюзному конкурсі мистецтва книги, дипломи першого ступеня отримали видання “Український портретний живопис ХVII-XVIII ст.”, “Народні перлини” та “Мистецька спадщина Івана Федорова”.

Надалі роботи Володимира Івановича нагороджуватимуться постійно: у 1982 році “Повісті минулих літ” присуджено найвищу відзнаку Всесоюзного конкурсу мистецтва книги — диплом імені Івана Федорова, а у 1990-му Шевченківську премію отримує “Літопис Pуський”, у якому художник виконує макет видання, заставки, кінцівки та чудові, стилізовані під давньоруські, шрифти.

Власне, мистецтво шрифту було тим захопленням Володимира Юрчишина, у якому найяскравіше проявився талант художника. У різаних в матеріалі чи у писаних пером композиціях Володимир Іванович завжди розробляв цікаві, гармонійні шрифтові форми. Глибоке знання шрифтової історії, вільне орієнтування в історичних почерках, їх блискуча авторська інтерпретація, дозволяли художникові створити шрифтові композиції надзвичайно високого рівня.

Особливо цікавими є сучасні стилізації старої кирилиці: майстер не переносить у наші дні штучно скопійовані почерки, а на основі історичної традиції, ґрунтуючись на тій кирилівській естетиці та логіці старого рукопису, створює сучасні шрифтові композиції які маючи ознаки старої кирилиці, абсолютно не виглядають архаїчно.

Художник завжди пам’ятає про епоху, яка відображена в тій чи тій книзі, що віддзеркалюється і у відповідному шрифті. Так, наприклад, у графіці шрифту до видання “Літопис Pуський” ми бачимо ознаки уставу — почерку притаманного тій епосі, а в книзі виданій на кілька років пізніше, тим же видавництвом і в тій же серії — “Літописі Самійла Величка” — вже стилізацію під більш скорописний почерк. Шрифти обох видань різні, але створені у єдиній стилістиці, і в поєднанні із загальним дизайном видань створюють цільне, гармонійне серійне поєднання.

Володимир Юрчишин приділяв увагу й шрифту на латинській графічній основі — антикві. Також надзвичайно цікавим є експресивно-геометричний шрифт, що зустрічається в пізній період творчості Юрчишина — у 1990-2000 рр. Але про шрифти Володимира Івановича можна говорити довго: серед його доробку і форми козацького скоропису, і різноманітні перехідні шрифтові форми, і авторські розробки.

Не в останню чергу багатогранна змістовність творчості художника проявилася ще й тому, що Юрчишин був дуже освіченою людиною: стежив за новою літературою з фаху, а також переглядав праці, що стали вже класичними — книги першої половини ХХ ст. В бібліотеці митця були як зарубіжні, так і українські видання 1920-1930 рр., зокрема праці П. Попова, львівський часопис “Мистецтво”, випуски журналу “Бібліологічні вісті”.

До речі, Володимир Іванович товаришував з колишнім головредом “Бібліологічних вістей” Юром Меженком, від якого (та й від інших мистецтвознавців) отримував масу інформації з історії мистецтва. Серед знайомих художника взагалі було чимало мистецтвознавців, зокрема Віра Свєнціцька, Павло Попов, Андрій В’юник. Серед матеріалів з бібліотеки Юрчишина знаходимо примірник німецького журналу “Zeitschrift des Deutschen Vereins fur Buchwesen und Schrifttum” з дарчим написом Андрія В’юника, датованим 1968 роком: “Тому, хто любить і вивчає шрифти — Володі Юрчишину від В’юника на згадку про Антона Середу”.

Володимир Іванович товаришував як з художниками старшого покоління, такими як Антон Середа, так і зі своїми сучасниками. Серед друзів Юрчишина була ціла плеяда талановитих українських графіків: Георгій Якутович, Олександр Данченко, Анатолій Базилевич, Олександр Івахненко, Василь Перевальський, Микола Компанець, Володимир Куткін та інші. У цьому натхненному та бурхливому мистецькому середовищі того часу кожен з художників знаходив свою тему. Володимира Івановича Юрчишина ми пам’ятаємо, в першу чергу, як Майстра книги. Саме так, з великої літери!

Джерело: chytomo.com (PDF).

Галерея світлин: