Спогади про Галину ЗУБЧЕНКО − Василь Корчинський

Галина Зубченко. У космічному оркестрі

Василь Корч [Василь КОРЧИНСЬКИЙ]. Згадую… (Спогади про Галину Зубченко) // Журн. Артанія. – Київ, 2009. – №2. – С.57-63.

…Господиня майстерні − маленька, середнього віку жінка − привітно усміхнулася. З усього виглядало, що ми відірвали її від роботи. Похапцем поклавши вугіль на стільчик, де лежала коробочка з олівцями і тим-таки вуглем, витерла руки рушником і привіталася з нами.

Мій товариш, Володимир Гарбуз, був уже знайомий із Галиною Олександрівною Зубченко, я ж уперше був у неї в робітні, та й узагалі вперше в майстерні художника.

Я зацікавлено роззирнувся − приміщення велике, просторе, добре освітлене, з високою стелею. На стінах, на антресолі, під стінами багато робіт. На одній зі стін, зашитій од підлоги до стелі фанерою, прикріплено велетенський малюнок на вохристому папері (пізніше я довідався, що то картон до мозаїки). Неподалік вікна − мольберт із великим планшетом, на ньому − два птахи в магічному сплетінні тіл. Саме від цієї роботи відірвали ми своїм приходом господиню. Як з’ясувалося, ця робота − “Леґенда про вірність” − слугувала за символ пам’яті про чоловіка пані Галини, Григорія Дмитровича. Тоді я не думав, що в цій майстерні працюватиму понад п’ятнадцять років, що коли випадатиме хоч якась вільна хвилина, бігтиму сюди, що це знайомство змінить мій світогляд і, власне, все моє життя.

Нас, учнів, у Галини Олександрівни було троє. Володимир Гарбуз, Іван Бринюк та я − Василь Корчинський. Навчатися в неї − то був безперестанний творчий процес: робота над реальними замовленнями, які Галина Олександрівна отримувала як член монументальної секції Спілки художників України, уроки малюнку й живопису в майстерні, походи на етюди, відвідини виставок та музеїв, обговорення побаченого. Якось у Музеї декоративно-вжиткового мистецтва на території Києво-Печерської лаври Галина Олександрівна звернула мою увагу на ритмічну побудову і пластичне вирішення витинанок. Я сказав їй, що в дитинстві разом із мамою і сестрою різав на оздоблення нашої хати (тоді − в 60-ті роки − витинанки були в кожній сільській хаті Вінниччини), на що Галина Олександрівна сказала: “Спробуй. Якщо досягнеш такого рівня, то будеш майстром витинанки”. І вже понад 30 років, із її легкої руки, поважно переймаюся цим мистецтвом. Саме в майстерні Галини Олександрівни я познайомився з багатьма цікавими людьми − з них ми робили начерки й малюнки. Зокрема, я познайомився там із художниками Володимиром Федьком, Валентином Задорожнім, Ганною Самутіною, поетами Іваном Драчем, Василем Герасим’юком, прозаїками Сергієм Плачиндою, Юрієм Мушкетиком, бардом і фізиком Ігорем Жуком та багатьма іншими.

У майстерні на час роботи Галина Олександрівна чимало розповідала про своє доволі непросте життя − із цього в мене вималювалася така її життєва лінія… Народилася Галина Олександрівна в Києві, по вулиці Великий Житомирській. У столичному центрі й проходило її дитинство − в будинку діда по матері, священика Андрія Скрипчинського. Глибоко впливали на світогляд майбутньої художниці батьки, що добре знали й шанували українське мистецтво, мали невеличку, але добре підібрану книгозбірню. Батько, Олександр Зубченко, гарно малював, деякий час навчався у Василя Кричевського, добре знав бойчукістів, шанував їх. Першим наставником і вчителем у маленької Галини став Охрім Кравченко − він часто гостював у родині Зубченків. “Я трепетно розкладала свої малюнки перед ним, і кожне його зауваження було мені зрозуміле і цінне. Я любила цього кремезного чоловіка, і завжди його поради були для мене бажані”.

До війни Галина Олександрівна навчалася в художній студії, а з 1944 року − в Республіканській художній школі імені Т.Шевченка. Там студіювала малюнок і живопис у Володимира Бондаренка − учня Федора Кричевського. Після художньої школи навчалася в Київському державному художньому інституті, в майстерні Олексія Шовкуненка, чудового художника і педагога, тут набувала професійного малярського вишколу. Навчання в інституті для Галини Олександрівни не було легке. Вже перша самостійна тематична робота “Скидають Перуна” викликала критику й незадовільну оцінку. Один із професорів-ідеологів на нерозуміння студентки відповів, що вона неправильно висвітлила ідею твору і студентам потрібно добре думати над вибором теми та її трактуванням.

1956 року Галина Олександрівна вперше виїздить у Карпати на літню практику і там віднаходить те, чого їй так бракувало у великому місті, до чого так прагла її душа − їй відкрилася праісторія у величних горах, в архітектурі й побуті горян. Вона полюбила цей край на все життя. В Карпатах по тому вона буватиме рік у рік. Етюди, замальовки, творчі роботи і − як результат − тема дипломної роботи “Гуцульське весілля”.

Праця над дипломною роботою, за розповіддю Галини Олександрівни, була не зовсім самостійною. Кожен перегляд інститутської комісії, що допускала до захисту диплому, від первісного задуму лишав дедалі менше й менше. Тема ставала куца, обрізана, з компромісними доповненнями і змінами. Так, деякі фігури довелося викинути, деякі − переодягти. З ідеологічних міркувань членів комісії − аби висвітлити єднання Західної і Східної України − в композиції деякі фігури було переодягнуто в наддніпрянські строї і додано радянського воїна-визволителя. В автора дипломного проекту опускалися руки, майстриня не хотіла захищати такий диплом, але з поради і за підтримки Олексія Шовкуненка дипломна робота була-таки захищена.
Сьогодні “Гуцульське весілля” зберігається в Музеї Івана Гончара в Києві. Вперше я побачив цю роботу вже за незалежної України в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на виставці кращих дипломних робіт її випускників.

Після закінчення інституту Галина Олександрівна й надалі їздить у Карпати, там створює цілу галерею гуцульських образів, її зачаровують виразність характерів, етнографічні матеріали, ландшафт. Вона шукає стилістичну мову, власну пластику, чимраз більше її приваблює народне мистецтво − тут вона віднаходить себе. її портрети, пейзажі, тематичні роботи набувають декоративності та національного духу. Карпатський період увінчався цікавими тематичними творами “А ми до вас по першому снігові”, “Гуляють хмари у Верховині”, “Над Черемошем” та іншими.
Якось, прибираючи і даючи лад у майстерні, я надибав на підвіконні маленьку дерев’яну скриньку − в ній зберігалися різнокольорові смальтини. “То з Михайлівського Золотоверхого, − мовила Галина Олександрівна. − Ми з мамою часто гуляли на Володимирській горі біля огороджених руїн монастиря, і якщо залізти за огорожу, то можна було назбирати таких смальтин. Щоправда, мама завжди сварила і не пускала мене, а я все-таки час по час таки забиралась туди через пролом в огорожі”.

Про дитинство Галина Олександрівна згадувала двійно. Жили небагато, але й не голодували. А те, що відбувалося за межами дому, викликало страх і нерозуміння.

Народжена 1929 року, Галина Зубченко набачилась і пережила чимало: великі святкові помпезні маніфестації, водночас − руйнація церков, голодні опухлі селяни на вулицях міста, арешти і таємні зникнення людей, нищення української мови і примусове впровадження російської. її діда, священика Андрія Скрипчинського, заарештовують, другого діда, Овксентія Зубченка, розкуркулюють.

“То були страшні часи”, − згадувала Галина Олександрівна. Після смерті Сталіна і приходу до влади Хрущова, а в Україні − Шелеста, трохи потеплішало. Цей подих волі спонукав до творчості й роботи. Тоді Галина Олександрівна разом із художниками С.Отрощенком, А.Железняковим, О.Саєнком, Ф.Олексієнком оформила готель “Дніпро” в Києві, тоді ж виконала мозаїчне панно у кафе “Либідь” у співпраці з С.Отрощенком.
У Києві постають гуртки, клуби, молодіжні організації. Зокрема, при Клубі творчої молоді під керівництвом Леся Танюка організовується секція образотворчого мистецтва, до якої входять Алла Горська, Галина Севрук, Галина Зубченко, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Опанас Заливаха…

Великої наснаги членам секції давало спілкування з відомим скульптором та етнографом Іваном Гончаром. Часто збиралися в його хаті-музеї. У той самий час клуб відвідував художник-монументаліст Григорій Синиця, який спрямовував молодих мистців до чистих джерел, народного мистецтва, зокрема − до розуміння творчості Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко, Євгена Повстяного та інших.

1964 року члени клубу Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Зубченко, Галина Севрук і Людмила Семикіна створили вітраж до народин Тараса Шевченка “І на сторожі коло них поставлю слово…” для вестибюлю Київського університету. Одначе ненадовго. Мистецько-символічне вирішення образу України та Шевченка в комуністичних чиновників викликало обурення та переполох. Вітраж, за вказівкою згори, був знищений, а його автори зазнали утисків і гонінь.

1965 року Галина Олександрівна як працівник Академії архітектури отримала замовлення оздобити школу №5 у Донецьку. До роботи над ескізами долучилася Алла Горська. Обсяг роботи був великий: фасадна центральна композиція обіймала понад 130 кв.м, а вісім бічних − від 10 до 15 кв.м кожна. Працюючи над ескізами, автори консультувалися з Григорієм Синицею, який потім долучився до проекту і став його керівником. Синиця вміло обстоював задум авторів перед художньою радою, замовниками та ідеологічними структурами. А захищатися доводилося, позаяк запропонований задум був незвичний, оригінальний і суто український за образністю і пластично-колірним мисленням. Над проектом у Донецьку, крім Григорія Синиці та Галини Зубченко, працювали Алла Горська, Віктор Зарецький, Олександр Коровай, Генадій Марченко, Надія Світлична, Василь Парахін.

…А в Києві натоді почалися арешти. Заарештували Опанаса Заливаху, Івана Світличного. Викликали з Донецька Олександра Коровая і заарештували його прямо на летовищі. Часто відривали від роботи Аллу Горську, викликаючи її до Києва. Та попри все художники закінчили роботу. Мозаїки в школі №5 м.Донецька стали новим словом у монументальному мистецтві, їх тепло сприйняли донеччани. Напрям, що його започаткував Григорій Синиця, в основі мав поєднати народне і професійне мистецтво і вивести колір як національну категорію, провідну складову частину художнього образу. На жаль, надалі, з політичних причин і через складний характер мистця, цей напрям занепав, і лише Галина Олександрівна дотримувалася його все творче життя. Саме на цій царині вона зі своїм чоловіком Григорієм Пришедьком виконала багато замовлень. Це, зокрема, мозаїчні панно “Квітуча Україна” (місто Жданов (нині − Маріуполь), 1967), “Рух” (Палац спорту АН УРСР у Святошині, Київ, 1969), “Перемога” (Інститут онкології, Київ, 1971), “Ковалі сучасності” (Інститут ядерних досліджень, Київ, 1974), “Майстри часу” (Інститут кібернетики, Київ, 1975), “Тріумф кібернетиків” (Інститут кібернетики, Київ, 1977).

…1979 року я вперше долучився до роботи спільно з Галиною Олександрівною над проектами в Лубнах, що на Полтавщині, де в Будинку культури виконувалися мозаїки і чеканки. 1981 року працювали над ескізами та картонами і виконанням у матеріалі вітражів “Весна, літо, осінь” для Інституту урології в Києві та над ескізами і картонами, щоб оформити санаторій “Дубрава” в Желєзноводську (ця робота тривала кілька років) − створено мозаїчні панно “Леґенда про Нарти”, “Казки і леґенди Північного Кавказу”, “Веселе сонечко” та просторово-рельєфна композиція “Водограй”. Шкодую, що не брав участі у виконанні цих робіт.

Творчість Галини Олександрівни припадає в основному на радянські часи, коли мистецтво було часто-густо заідеологізоване партійними структурами. До честі художниці варто відзначити, що в її роботах цього немає зовсім. У творчості вона зосереджується на пошуку стилістичної та образної мови, поєднує професійне та народне мистецтво. Кожна її робота виступає як символ, як знак.

…Часто згадую Галину Олександрівну − її добро, її щирість, згадую як талановитого художнього МАЙСТРА. Згадую як свого ВЧИТЕЛЯ…

 

Завантажити спогади Василя Корчинського
про Галину Олександрівну ЗУБЧЕНКО:

DJVU (448 Kb)

 

Опубліковано   27 січня 2012     Категорії: Галина ЗУБЧЕНКО, Новини, СТАТТІ     Теґи: , , , ,